Місто, що живе з війною: як змінилася Вінниця за роки повномасштабного вторгнення

• Повномасштабна війна змінила Вінницю не лише фізично. Вона трансформувала міський простір, звички мешканців і сам ритм життя. Сирени, укриття, меморіали, щоденна хвилина мовчання, інклюзивні зміни та заповнені сектори на Сабарівському кладовищі — усе це сьогодні формує портрет міста, що живе в умовах великої війни чотири роки.

Від 24 лютого 2022 року прокинутися у Вінниці можна по-різному. Можна — від будильника. А можна — від протяжного сигналу повітряної тривоги. Його чути або з гучномовця десь на вулиці, або з телефону, де спрацьовує застосунок. Це не залежить від району — Старе місто, Замостя, Вишенька чи центр. Звук однаковий для всіх. І в ці перші секунди дня ми вже розуміємо: війна — не десь, вона тут, у нашому ранку.

Збираємося на роботу. Виходимо із під’їзду. Проходимо повз школу, де колись навчалися самі або куди тепер ходять наші діти. На фасаді — меморіальні дошки. Прізвища на них знайомі: це колишній однокласник, а це сусідський хлопець, а ще колишній колега або ж інша людина, яку нещодавно можна було зустріти в черзі у магазині чи на зупинці, куди й самі зараз йдемо. Тепер про цих людей нам нагадує тільки табличка на стіні з датами їхнього життя.

Чекаємо громадський транспорт на зупинці, названій, як виявляємо, на честь майданівця чи військового, який також загинув у цій війні. Йдемо вулицею, що носить ім’я того, з ким ще вчора можна було перетнутися у місті. Назви змінюються частіше — і простір ніби постійно нагадує, якою ціною він живе.

Якщо бути на вулиці о 09.00, картина неодмінно однакова. Чітко у цю годину зупиняються тролейбуси й автобуси. Гальмують автомобілі. Пішоходи також завмирають. Це загальнонаціональна хвилина мовчання. У цей момент Вінниця стихає — навіть там, де зазвичай шумно. Мовчання триває недовго, але у ці миті закладено багато сенсу.

Далі — центр — серце Вінниці. Тут також все нагадує про війну. На площі Тараса Шевченка — меморіальна конструкція Стіна пам’яті. На ній уже викарбувано понад тисячу імен вінничан та вінничанок, загиблих внаслідок російсько-української війни. І передбачене місце для її розширення. Сюди постійно приходять люди, шукають знайомі прізвища, торкаються фотографій, кладуть квіти.

А в кількох десятках метрів звідти — вже звичне місце зупинки траурного кортежу. Саме на це місце привозять більшість загиблих на війні, щоб у головному храмі Вінниці провести по них панахиду. Майже кожному і кожній із нас за ці роки доводилося бути частиною того кортежу.

Коли служба в соборі завершена, процесія рушає у бік кладовища головною вулицею. У цей час з гучномовців лунає скорботна «Пливе кача». Випадкові перехожі зупиняються і, схиливши голову, проводжають колону, подумки дякуючи Героєві чи Геройці.

Біля головного символу Вінниці — водонапірної вежі — також дещо нагадує про війну — передовсім клумба, де замість квітів «ростуть» маленькі державні прапори та стяги різних бойових підрозділів. Їх залишають рідні загиблих. Це тихе місце пам’яті посеред туристичного маршруту.

Там же, а також в інших багатолюдних частинах міста, регулярно проходять акції-нагадування про полонених і зниклих безвісти. Люди з портретами стоять уздовж дороги, тримають плакати, вдивляються в обличчя перехожих. Вони просять лише одного — не забувати.

Ранком, в обід чи ввечері можна зайти до кав’ярні чи книгарні й не одразу зрозуміти, що цей чи той заклад відкрито в пам’ять про загиблого. Так після смерті близької людини рідні втілюють прижиттєві мрії.

Якщо перейти на Замостя, війна нагадує про себе інакше. Руїни та пошкоджені фасади колишнього Будинку офіцерів і будинку побуту «Ювілейний». Поруч — меморіальний знак жертвам ракетного удару 14 липня 2022 року, коли загинули 29 цивільних. Це найбільша одночасна трагедія міста за час повномасштабного вторгнення. Тут не потрібно нічого пояснювати — досить просто подивитися на портрети жертв теракту.

Водночас у різних районах міста є інші, менш помітні атрибути війни — підвали та протирадіаційні укриття в житлових і комерційних будівлях. Не всі вони в доброму стані, і далеко не всі мешканці спускаються туди щоразу під час тривоги. Але в критичні моменти ці простори знову наповнюються людьми. Окремо можна виділити укриття в школах і садочках. Діти не перший рік проводять там частину навчального дня — і це теж чи-то нова реальність, чи-то вже буденність.

Змінилися й самі люди. На вулицях дедалі більше ветеранів і ветеранок — із протезами, на кріслах колісних, із помітними травмами. Майже неможливо пройти містом і не зустріти когось, для кого війна залишила фізичний слід. Передовсім через це Вінниця поступово стає більш інклюзивною: перебудовують зупинки, закуповують низькопідлоговий транспорт, облаштовують безбар’єрні простори.

Ще один наслідок війни — відключення світла. Цього року графіки стали критичними: подекуди електрики не було до 20 годин на добу, навіть при морозах у -20 градусів. Місто жило під перманентний гул генераторів. Повітря ставало важким від вихлопів. Боліла голова. Працювали пункти обігріву й «пункти незламності». Вперше від початку вторгнення відкрили й окремі пункти підзарядки — туди приходили зарядити телефони, ноутбуки, павербанки.

Час від часу над містом чути роботу ППО. Інколи — вибухи прильотів. Руйнуються будинки, страждають люди. Це трапляється не щодня, але достатньо часто, щоб ніхто не почувався повністю у безпеці.

У місті багато переселенців. Вони відкривають свої заклади, майстерні, релокують підприємства, стають новими вінничанами. Паралельно чимало містян виїхали — хтось тимчасово, а хтось назавжди. Офіційної статистики не публікують, але всім зрозуміло: тисячі вінничан ніколи не повернуться до рідного міста. На вулицях поменшало знайомих облич.

Якщо пройтися Вінницею сьогодні — стає очевидно: війна надовго вписана у міський простір. У звуках, у назвах, у меморіалах, у зупиненому транспорті о дев’ятій ранку, у прапорцях замість квітів, у людях, які повернулися з фронту, і в тих, хто вже ніколи не повернеться. Із цим ми тепер живемо щодня.

Але найбільш відчутні наслідки війни для Вінниці — на Сабарівському кладовищі. Тут — Алея Слави, де поховані Герої та Геройки. Сотні могил, довгі ряди синьо-жовтих прапорів і стягів підрозділів. Біля могил — батьки, дружини, чоловіки, діти. Хтось мовчки стоїть, хтось поправляє квіти, хтось говорить до портрета.

А трохи далі від сьогоднішніх — робітники формують нові квартали під майбутні поховання. Це без зайвих слів пояснює, якою є ціна війни і що для Вінниці, як і решти країни, вона ще не завершилася.

Читайте також:

У Заболотної троє нових заступників. Розповідаємо, хто ці люди

Постріли біля вокзалу в Козятині: як натовп намагався «відбити» чоловіка у поліції

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.